Originally published at Арсений. Please leave any comments there.
В аніме-серіалі “Tokyo: Magnitude 8.0″ головна героїня, за канонами жанру – дівчинка-школярка, переживає цікавий психотичний досвід. Вона разом з молодшим братом шукає через зруйноване землетрусом місто шлях додому, але – дивна річ, люди, з якими вона подекуди зустрічається, косо на неї дивляться, коли вона заговорює зі своїм братом. Дозволимо собі спойлер та зізнаємося одразу: «фішка» в тому, що той-таки брат в певний момент сюжету помирає від невідомого вірусу в переповненій жертвами землетрусу лікарні. Облишимо всі драматичні перипетії фантастичного, але, як усі фантазми, цілком імовірного сюжету та спитаємо прямо: з ким же говорить дівчинка-школярка, звертаючись до свого – нібито з плоті та крові – брата? Що саме одразу ж викликає жах (а вже потім – депресію, сум, сльози тощо) в ситуації, коли помирає близька людина – не тільки в аніме-серіалах? Дивно не використовувати здобутки психоаналізу у випадку, коли проблема безпосередньо торкається психіки, отже – прикличемо на допомогу дух Жака Лакана та його психоаналітичну теорію.
Відповідь на це питання взагалі-то доволі проста. Дівчинка-школярка говорить з Реальним, чи то принаймні намагається з ним говорити. Не будемо заглиблюватись у психоаналіз Лакана повністю, бо це займе занадто багато часу та об’єму тексту – приблизно 39 томів по 500 сторінок у кожному. Натомість сконцентруємося на комунікативному аспекті цієї теорії.
Отже: як в термінах Лакана описати процес, що відбувається під час спілкування людини з іншою людиною? Спершу (а може й наостанок) в психіку нашої піддослідної людини – назвемо її Суб’єкт-1 – інтроекціюється образ людини, з якою Суб’єкт-1 включений у комунікативний акт (нехай це буде Суб’єкт-2). Ще точніше, цей процес протікає у реєстрі Уявного. З назви має бути ясно, що образами оперує саме цей реєстр; при цьому образ розуміється як деяка не-мислима чуттєва множинність. Грубо кажучи, коли я згадую про свого друга Колю, то у мене в уяві одразу ж з’явиться деякий умовний Коля, який реальним Колею аж ніяк не є, але складається з мого уявлення (що б під цим не розумілося) про реального Колю.
Образ Суб’єкта-2, що інтроекціюється у Уявне, має назву Я-ідеал; Ідеал-Я – це натомість образ Суб’єкта-1, наявний у самого Суб’єкта-1. Я-ідеал впливає на ідеал-Я, деформуючи його відносно себе; так само ідеал-Я проекціюється на Я-ідеал, деформуючи саму його перцепцію; цей процес Лакан частково запозичує з психоаналізу Фройда, він має назву ідентифікація. Ідентифікація генерує нарцисичну лібідинальну економіку: Суб’єкт-1 захоплюється образом Суб’єкта-2 (як колись був захоплений власним образом) та встановлює лібідинальну взаємодію між двома образами. Використаємо затертий слоган Лакана: від цього часу «бажання суб’єкта – це бажання іншого».
За «нормального» формування психіки з образом обов’язково співвідноситься деякий означник. Сам образ, звісно ж, також є деяким означником – означником, що виник у процесі первинного витіснення. А означниками, за Лаканом, оперує реєстр Символічного. Поняття означника бере свій початок з лінґвістики Ф. де Соссюра; в ній означник=акустичний образ, фонема ([ko:l`a]); означуване=поняття, на позначення якого називається фонема (мій конкретний друг Коля). Лакан переопрацьовує цю систему. В нього означуване існує постільки, поскільки воно не існує – згадаємо ще одну відому сентенцію: «означник репрезентує суб’єкта перед іншим означником»; ця фраза прямо стосується і нашої теми. Повертаючись до мого уявного друга Колі та символізуючи його, скажемо: «я називаю образ свого друга Колі іменем “Коля”, таким чином маркуючи його та вводячи у деякі символічні координати як функцію “друг”».
В топології Лакана залишається ще й третій елемент. Цим елементом і є вже згадуване нами у основній тезі Реальне. В так звані «структуралістські» часи Лакана його можна повністю співвіднести із хайдеггерівським Seyn – це місце, де речі побутують тільки в-собі, а зв’язка Символічне-Уявне забезпечує репрезентацію речі-в-собі як речі-для-іншого; іншим в цьому випадку (а для Лакана – і у безлічі інших випадків) виступає Суб’єкт (-1); річ-для-Суб’єкта існує тільки як символізована чи уявлена. В «постструктуралістський» період Лакан заперечує таке різке співвіднесення. Реальне-Seyn тепер стає міфічним, перед-часовим Реальним, існування якого можна лише припускати – Суб’єкт вже-завжди є зануреним, народженим у мову, а мова – Інший – Символічний реєстр. Міфічне Реальне тому й міфічне, що коли воно ще є, то ніякого часу ще нема – ба навіть Суб’єкта нема; але логічно його необхідність є беззаперечною. У Суб’єкта відтепер лишається доступ лише до деякого «надлишку» та/або навпаки «нестачі» несимволізованого Реального; до причини-Бажання; до «об’єкту а».
Як Лєв Толстой колись вбив свого П’єра Бєзухова, вб’ємо і ми тепер нашого товариша Колю. Коля в саме цей момент часу опиняється мертвим. Ми в саме цей момент часу, ясна річ, нажахані. Чим же ми нажахані? Тим, що ми випали з звичних нам умовних психічних координат. Тепер немає (уявного) друга Колі, якого, бажання якого та те, що бажає він, ми бажаємо – під ударом лібідинальна економіка нарцисичного Уявного. Тепер немає (символічного) друга Колі, до якого ми стаємо у відношення типу «дружні» – дірявиться Символічний порядок. Залишається тільки дірка – дірка Реального, об’єкт а in pure, що не може не жахати хоча б тому, що зустріч з Реальним, де нема за що учепитись, із чим співвіднестись – це завжди Жах. Ми почуваємося незручно, опинившись у радикально новому оточенні; ми – «не в своїй тарілці», якщо тарілка – це поєднання Символу/Означника та Образу. Ми стикаємося з порожнечею; ми підшукуємо (як і у випадку первинної фрустрації під час Едипового комплексу) об’єкт Бажання для нашої з ним ідентифікації – але (поки що) не знаходимо. З-під нашого затишного теплого світу вибивається свая – і ми летимо з нею кудись у безодню.
Власне, трохи відкоригуємо себе: означник та образ «друг Коля» все ще існують, і саме у цьому голівудсько-мелодраматичному сенсі Коля – дійсно «безсмертний, доки живе про нього пам’ять». Але цей означник вже переозначений зовсім іншим означником: тепер скоріше можна говорити про означник «мертвий друг Коля», що витісняє означник «живий друг Коля». Образ так само перенаповнюється та в нього додається відчуття мертвості.
Тим не менш, у випадку Коліної смерті ми стикаємось з нагальною необхідністю символізувати все по-новій. Чим не аналогія з істинносними процедурами Алена Бадью? Якщо користуватися гегелівською діалектикою в бадьюанському ключі (як вона подана в “The Theory of Subject”), то доти, доки Коля був живий, ми весь час переживали який-не-який, а повтор [relapse] – улюблену родзинку консерваторів: розташоване у полі значень поняття «Коляр1» ресигніфікувало розташоване у (іншому) полі значень поняття «Коляр2», але в жодному разі не якесь нове поняття «Коля». Якщо все повторюється – все принаймні спокійно. А от коли Коля помер, то нам довелося відтворити істиннісну процедуру у повній мірі – сиґніфікуючи «чистим», новим поняттям «мертвий Коля» колишнє розташоване у полі значень поняття «Коляр1» («живий Коля»), що запустило діалектичний процес по новій. А отже – створило та водночас реалізувало марксистську революційну ситуацію (щоправда, в межах лише одного суб’єкта – але, як кажуть нью-ейджівці, суб’єкт – то ж цілий світ!). Насмілимося додати до Любові, Політики, Мистецтва та Науки Алена Бадью п’ятий член – Смерть (і, можливо, аби не закінчувати абзац у мінорі – також полярне Народження).
Якщо в нас стане сил додивитися згаданий аніме-серіал до кінця, то ми побачимо, що дівчинка-школярка успішно розбирається з кризою і в середині літа йде до школи, позбувшись (до речі, внаслідок катарситичного досвіду) привида свого мертвого брата. Вона зіткнулася з Реальним (чи, за Бадью, пережила становлення нової Істини), а потім – символізувала порожнечу, що звільнилася внаслідок смерті брата, витіснила її. Цікаво, що витіснення в серіалі можна трактувати і цілком у фройдівському ключі, як підзабування неприємних спогадів: дівчинка-школярка майже до кінця сюжета не пам’ятає чи то не певна конкретного моменту, коли їй повідомили про смерть брата. В лаканівському ж ключі витіснення смерті значить саме вищеописану підміну означників.
Чому досвід школярки – психотичний? Тому, що за Лаканом Реальне (чи то об’єкт а) проявляється нам принаймні в двох іпостасях: перша – це сни (час, коли Ego як ілюзія власного Я «вимикається», а з ним – і Символічне-Уявне); друга – це галюцинації. Сприйняти та осягнути-символізувати Реальне свідомо ми не можемо взагалі, тому й виникають галюцинації як репрезентація Порожнечі для нашого перцептивного апарату. У психотиків зазнає травми саме Символічний реєстр, що призводить до того, що мова [langage] повністю збігається з мовленням [parole]. Психотичним суб’єктом говорить мова, пасивний суб’єкт проговорюється мовою – мовою, зверненою, наприклад, до галюцинації. Залишається згадати Бадью, що пише: «Істина завжди може осмислитися тільки a posteriori». Відповідно, травма завжди символізується не одномоментно – а тільки після знаходження шляху додому, у Символічне.
Originally published at Арсений. Please leave any comments there.
11 год был непростым.
объёмным, разнообразным, полным.
тут уж точно можно сказать «вот, не просто прожил-просуществовал».
с другой стороны 11 год так прошёл.
прожил-просуществовал я большую его часть.
в другую же часть я:
написал с десяток неплохих вещей;
посмотрел выставку в стокгольмском музее современного искусства;
прочитал с полсотни отличных книг;
завёл два важных для себя знакомства;
два раза сломался;
научился не спать всю ночь.
12 год с самого начала уже не задался. фу, они явно же издеваются – такие фильмы крутить.
Originally published at Арсений. Please leave any comments there.
Если вы утверждаете, что до сих пор не видели инопланетян, значит, вы просто не были на концерте «Оркестра Че»! 5 ноября (суббота) в 20:00 в фестиваль-ресторации «Диван» у вас произойдет с ними очная ставка.
Когда на сцене появится пять существ, от всей души похожих на людей, не обольщайтесь – эти создания навсегда перевернут ваш мир и взорвут все представления о понимании мира. Ну, и заодно себя в нем. На нашу планету и конкретно в этот концертный зал оркестранты привезли музыку, зараженную смыслом, и этот вирус поразит всех присутствующих. Не стоит отбиваться, вы уже заражены и это навечно. Теперь славные вопросы бытия ни на секунду не оставят вас в покое.
Готовьтесь прыгать в такт с создателями атмосферы. К их рукам приросли инструменты, воздух вокруг них становится наэлектризованным, а вы даже не заметили, как стали подпевать и подпрыгивать на месте, пытаясь ухватить руками небо. Все вокруг становится абстрактным и хрупким. Вас это пугает? Только не сегодня, только не сейчас.
Быть собой особенно легко, приятно понимать, что ты хватаешься за смысл, что он был так близко. На сцене происходит что-то, что сначала покажется вам абсурдным. Тоже зря. Это – театр произведения. И вы приближаетесь к тому, чтобы не только понять его, но и самому создать нечто подобное. И только когда оркестранты убедятся, что вы открыли для себя внутренний мир Усамы, впитали музыку Вивальди и нашли свое отражение, они оставят вас один на один с собой. Не удивительно, ведь еще столько вселенных ждут просветления с их появлением.
Когда: 5 ноября (суббота) в 20:00
Вход: 60 грн
Originally published at Арсений. Please leave any comments there.
с феерическим градусом похолодания в течение дня к вечеру мои ноги смерзаются в лёд. как, впрочем, и всё остальное.
завтра буду чувствовать себя няшей и вести свой первый в жизни урок. культуры, субкультуры, контркультуры, лошади и люди.
времени не хватает, людей не хватает, ничего не хватает. себя не хватает.
ох, соплей же развёл, ох развёл же!
Originally published at Арсений. Please leave any comments there.
“А вот я не человек. Я утверждаю, что я монстр. Дело не в том, что я ношу маску теоретика, а за ней я живой человек. Мне нравится шоколадное пирожное, мне нравится это, мне нравится то, вещи, которые делают меня человеком. Я бы скорее предпочел себя как того, кто не стремится обидеть или не обидеть остальных, но кто притворяется, что он – человек”.
Originally published at Арсений. Please leave any comments there.
грамотно организованный пиар – елей на душу участникам акций.
сегодня возле первого корпуса какая-то аморфная и бессмысленная акция против (за? про? насчёт?) милиции за полчаса собрала пять камер и толпу народу. хотя в акции были задействованы 4 человека и 3 жёлтых листика А4.
нижеуказанный лагерь “солидарность” за два дня стояния 5 немалозаметных домиков, кучи стульев-шезлонгов, двух библиотек и трёх инсталляций на плацу собрал ну от силы 20 людей. и то на концерт. и то организаторов.
причины – малоинформативные афиши, отсутствие пресс-релизов, распространение информации про события в узких кругах.
остаётся целый день читать и кататься по плацу на роликах.
